Мова бестій, що сміються знайшла мене випадково. Під ліжком. Я відсунула його від стіни і спочатку жахнулась від кількості павутиння і пилу, але потім око вловило бордовий колір. Комірець підручника чеської мови. Людмили Даниленко.
Я тільки-но переїхала до Львова. Гуртожиток номер пʼять. Вулиця Пасічна. Перший курс. Шок. Геть зелена ще, як тоді казали. Сповнена очікувань і мрій про майбутнє. Чехія в них не фігурувала, але передвістя на те і передвістя.
Збуватись воно почало на третьому курсі, коли в рамках обовʼязкової програми на міжнарі потрібно було вибрати словʼянську мову. Čeština чомусь одразу зацікавила більше ніж język polski. Навіть саме звучання чеш-ті-на. Аж язик лоскоче. Тому підручник дуже навіть став в нагоді. Перший вираз, який я вивчила, – je mi špatně – навіть опинився на стіні мого фейсбуку. Так близькими і водночас так далекими здавались мені ці комбінації літер. Мої перші кроки у світ безкінечних приголосних, яким для дружби не потрібні голосні (strč prst skrz krk – або просунь палець через горло – дуже влучно це описує) були незграбними. А перші підніжки, коли думала, а, та я знаю, що це означає, не треба мені ваш čerstvý хліб, хоч він насправді свіжий, були болючими.
А потім життя пішло своєю чергою, і після четвертого курсу міжнара, я знову опинилась на першому курсі, але тепер вже Карлового університету в Празі. Чештіну я вчила на ходу. Я не перекладала в голові, а просто поглинала в себе нові слова та цілі конструкції, ніби це були образи, такі собі самостійні одиниці, зовсім не повʼязані лінгвістично із моєю рідною українською. Це звичайно мало свої переваги: я швидко навчилась розмовній мові. Але не обійшлось і без недоліків: почала страждати моя українська.
Зовсім невдовзі я українською почала робити щось про когось, а не для когось, думати на когось, а не про когось, і вчитись на університеті, а не в університеті. Офіс для мене став канцелярією, священники – князями, шафи – скринями, а кімнати – покоями. І таких «однакових» слів між чеською і українською хоч греблю гати. Візьмімо, наприклад, слово úřad. В залежності від контексту воно може означати влада (місцева, наприклад) або орган влади, в той час, як чеська vláda – це українською уряд. Або слово pozor – це увага, тоді як úvaha – це міркування. Чи чеський nápad, який означає ідея, тоді як український напад – це чеською útok. Здавалось б тікають, якщо útok, але та ба, нападають. Звичайно, якщо погратись з контекстом, то значення цих слів в обох мовах можуть перегукуватись, але все ж їхні первинні значення дуже навіть збивають з пантелику. Ну і як тут не почати використовувати чеські слова, коли говориш українською?
Памʼятаю обличчя родичів (це теж, до речі, чудовий фальшивий друг, бо rodiče – це батьки), коли видавала перли своєю чехо-країнською. Шо-шо-шо? мовляв. Синдром мігранта – ось шо. Або принаймні один із симптомів.
Але є, звичайно, і такі слова, які, здавалося б, на перший погляд взагалі не нагадують українську, але достатньо трохи покопатись в етимології і якась спорідненість та все ж знайдеться. Багатозначне слово třída дуже довго мені не давало спокою, бо ні з чим в мене не асоціювалось. А виявляється, слова třída і череда мають спільне походження (здоровенька була, старословʼянська мово). Початкове значення стада з часом в чеській набуло значення класу або розряду, зокрема і класів у школі. Але ось бульвар Národní třída в центрі Праги вже, звичайно, має інше походження, а саме від латинського «strada» або вулиця. Або ж слово vlak. Виявляється, раніше так називали знаряддя, на якому щось тягнуть, або волочуть. Тож український потяг, на якому теж щось тягнуть, по суті, має таку ж етимологію.
Тому дякую тобі, близька і не зовсім чеська мово, за те, що тримаєш мої мізки (і погодьмося, що органи мовлення також) в тонусі. Впевнена, що ти ніколи не перестанеш мене дивувати!